Філософія втечі

Утеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут

Вибори до місцевих рад’2015 продемонстрували досі, можливо, непримітну, але, на жаль, із перспективою розвитку, тенденцію. Частка громадян, які вирішили самоусунутися від вибору, важливого, без сумніву, не тільки для громад, але й для країни, зросла. Мабуть, це закономірно, оскільки ще донедавна показники участі у схожих суспільних акціях в країнах Заходу дивували наших співвітчизників не менше, ніж розкута поведінка мешканців вільного світу кидала у шок учорашнього совка.

Але... Є одне „але”, яке таки непокоїть. Проблема не у тих, хто вирішив зіпсути бюлетеня або уникнути голосування шляхом утечі, проблема у тому, що ці, здебільшого, активні особи повелися на чиїсь заклики, вбачаючи у них певні резони, які, як на мене, зовсім позбавлені здорового глузду. Я поважаю рішення тих, хто складав відозви про „неучасть”, може, й направду, їм болить вчорашнє. Але ми обирали майбутнє, принаймні, обирали того, хто презентуватиме нашу країну у світі, хто на п’ять років стане символом країни, хто, у принципі, певною мірою формуватиме життєві пріоритети українців.

Філософія втечі, – це філософія безвідповідальності. Гадаю, ті, хто проповідував ідею неучасті, відтак не матимуть морального права говорити про владу назагал: вони ж її не обирали. Але так не буде. Бо саме з їхнього середовища ми найчастіше чутимемо зойки: „А ми казали, а ми попереджали...”. Так, казали, попереджали, але не діяли.

Ми живемо, на жаль, у світі, сповненому змін. Людські реакції на ці метаморфози фактично є запорукою або виживання і прогресу, або нидіння і деградації. Приниципи також еволюціонують, варто лише глянути на Америку, яка, власне кажучи, часто наступає собі ж на горло, аби мати можливість надалі бути домінантою в світі. Суперрафіновані патріоти, які не могли змиритися із поразкою свого кумира, аж ніяк не визначають мейнстрим: завтра прийдуть інші кумири, і ті, хто волав про „зраду”, зраджуватимуть самі. Іншим, і, до слова, собі.

Тут я свідомо уникаю об’єктів вибору. Вердикт зробила спільнота, продемонструвавши таким чином загальний настрій і ступінь своєї зрілості. Хай цей вибір не до смаку великій частині цієї спільноти, але вона могла сказати про це, опустивши у скриньку повноцінний бюлетень. І спробувати змінити, здавалося б, непоправне, впливаючи на „нелюбу” їй владу упродовж її каденції.

Але у будь-якому випадку не „втікати”. Бо втеча – завжди комфортна, особливо, коли переконаний, що не наздоженуть. Та втеча завершується конформізмом із обставинами, коли потрапляєш у глухий кут. А ось вибір дає шанс на боротьбу. Хай мізерний, але шанс.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Валєнтін Дубінін