Відчайдушні
спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у кращому
разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж нагадують
атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги
Девальвація світоглядних цінностей та орієнтирів, про яку, зазвичай,
говорять усі, правда, тоді, коли відчувають себе ображеними або обділеними, не
могла з’явитися отак запросто, як грім
серед ясного неба. І проблема сягає не тільки нашого недавнього комуністичного минулого, –
нашарування попередніх епох рабства і лакузства також не зникли безслідно, як і
модерні віяння, що, здебільшого, вписуються у коло меркантильних, конформістських
інтересів спільноти.
Якщо спробувати поглянути збоку на театр абсурду, що коїться довкола, то
можна дійти цілком невтішного висновку про те, що людська цивілізація обрала не
той керунок розвитку, що, сяк-так полагодивши справи матеріальні, замість
навернення до ідеалів вона впадає у певний макабричний блуд, користаючи з них
за нагоди і задля зиску, і відверто ігноруючи, коли вони не доконечні.
Відчайдушні спроби закликів до сумління і відповідальності втілюються, однак, у
кращому разі, в чергову піарщину того чи іншого персонажа, у гіршому ж
нагадують атракції з відчутним присмаком сарказму чи горя від нудьги. Такими,
зокрема, є вимоги присутності лікарів на похоронах їхніх колишніх пацієнтів, що
їх пропагують у деяких „просунутих” країнах, чи спроба влаштувати у Ломбардії
цвинтар для абортованих зародків як апеляцію до материнської совісті.
Атрибутивність глибинних людських почуттів – це, далебі, ерзац, симулякр, це, у
всякому разі, нещирість, лицемірство і фальш.
...Пригадую собі історію, коли серед Львова бульдозер викопав рештки
монахів-францисканців ще з ХІV століття. Їх справно поскладали у тару з-під
заморських бананів і вивезли разом з будівельним сміттям на Грибовицьке
звалище. Причому, знали, що вивозять, робили це свідомо, аби заникати сліди
своєї „підприємницької діяльності”. Громада пообурювалася, та й на тому стало,
літо, відпочинковий сезон, які там францисканці! Поза тим, чомусь забули, що
фактично було здійснено наругу, акт вандалізму над людськими рештками, вчинок
ганебний, такий, що підлягає осуду людському, та й, зрештою, кримінальному. За
глум над цвинтарями, похованнями у нас садять, причому, на поважні строки.
Але...
Але того разу змовчала й церква. Здавалося б, мала б підняти свій голос, –
навіть не з огляду на те, хто лежав під міським муром, чиї кості викинуто на смітник.
Остання інстанція, до якої можна кинутися по розраду та пораду, вирішила, що їй
спідручніше усунутися, аніж розгрібати прах століть. До того ж, навіщо вчергове
сваритися з владою, яка, хоч від Господа, та все ж не завжди безгрішна?
А те, що влада у нас, по суті, успадкувала усі негативи попередників, що
вона й досі не стала тим, чим мала б стати – вмілим менеджером, а не свавільним
циніком, – не важливо. Священик Яков Кротов, хоч і змалював нинішню російську
реальність, все ж має рацію і стосовно колишніх колоній совдепії: „З 1991 року
російська номенклатура повернулася від атеїзму до Православної церкви. Союз
деспотичної влади з віруючими в Бога, Який є джерелом Свободи, був парадоксом і
до революції. І не тільки в Росії. Але те, що сто років тому було парадоксом,
нині стало підлістю”.
Ясна річ, на виправдання мені можуть дорікнути, що, мовляв, справ по горло,
і взагалі „залиште мертвим ховати своїх мертвих”. Але у тому то й річ, що та давня
історія з францисканським цвинтарем стосується, у першу чергу, живих. Вона –
проба на подразливість суспільних рецепторів, на моральність влади, її
відповідальність за це місто і за його мешканців. Що б там не казали, але на
шкільному подвір’ї, де вирито котлован
під майбутню котельню, за великим рахунком, схрестилися два паралельних світи:
нинішній ниций, черствий і продажний світ, і той, якого очікуємо від наших дітей, що
наразі навчаються тут. Навчаються не тільки азам граматики чи математики, але й
тому, якими слід чи не варто бути.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Сєргєй
Корсун
Немає коментарів:
Дописати коментар