понеділок, 6 квітня 2015 р.

Кілька штрихів до портрету „ублюдків”

Навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена?


Досить давно, мабуть, кільканадцять літ тому, мені довелося працювати з цікавим і доволі освіченим режисером, який міг годинами уголос міркувати про телебачення, його природу, метафоричні ряди і паралельний монтаж. Слухати його було цікаво, а от дивитися роботи цього телевізійника на екрані чомусь ні. Я довго міркував, чому так трапляється, чому творець, а він направду був творцем, може вправлятися в теоретичних міркуваннях, а коли мова заходить про втілення, – високі слова кудись випаровуються і спостерігаємо банальний штамп.
З часом я зрозумів причини такої роздвоєності, принаймні, думаю, що зрозумів. Випускник елітного тоді ленінградського вузу, начитаний і талановитий, провадив таке ж подвійне життя. Тобто на роботі, у „курилці” він був таким собі інтелігентом, інтелектуалом, а в побуті – люмпеном, інтереси якого зводилися до „жратви”, „випивки”, „шари”. До слова сказати, російськомовне культурне середовище тодішнього Львова роїлося такими типами, їх можна було зустріти на Вірменській, у букіністичний крамницях, де вони годинами вибирали собі „смаколики” для мізків, але після велемовних „тусовок” за горнятком кави вони йшли у свої кубла, аби квасити „чорнило”, закусюючи квашеною капустою.  
Останнім часом мене дещо шокують раптові зміни лексики ще вчора, здавалося б, витончених та вправних авторів. Я можу зрозуміти усе, – емоційне вигорання, потребу моменту і таке інше, окрім одного, – це допустимо для професійних політиків, які давно відкинули церемонії та сентименти, для яких гонитва за голосами стала професією, сенсом життя, індикатором успіху. Я не тямлю одного, – навіщо інтелектуалам принижувати свій креатив до рівня люмпена, оперуючи ненормованою лексикою, тим паче – невластивою для більшості регіонів України.
Я знаю, що ще один мій колега зробить закид про те, що „сучукрмова” – це не тільки лексикон Франка й інших великих, а й добірна лайка, без якої не минає життя. Але маразм полягає акурат у недобірності цієї лайки, неприродності її уживання у певному контексті, тим паче – у її неформатності, коли йдеться про певну особу з певним усталеним авторитетом серед більш-менш освічених кіл. Маразм полягає у тому, що прагнучи принизити опонента, ми часто самі обираємо позицію приниженого, а відтак, – у часи спокійніші та „пристойніші” розводимося про шляхетність, мораль та інші не властиві для політики сенси, до слова, вимагаючи того від інших.
Не менш шанований мною Бодріяр мав з цього приводу свою точку зору: „Йдеться тепер не про вираження чи висловлення чогось, а тільки про симуляцію соціального, яке вже нічого не виражає саме і саме є невиразимим. Річ у тім, що чимало партійних середовищ, які з’явилися останнім часом з легкої руки далеко не лівих політиків, вважають за праволи доброго тону артикулювати саме ліві гасла, акцентуючи на соціальному. Але біда в тім, що вони говорять від імені народу на тлі мовчання самого народу. Бодріяр продовжує: „Такою є природа мовчання мас. Але таким чином воно є парадоксальним – це не мовчання, яке не говорить, це мовчання, яке забороняє, щоб про нього говорили від його імени.
А, може, все набагато простіше, може слід почитати Бєлковского з його характеристикою посткомуністичних спільнот, які, на думку росіянина, є „владою класичних гендлярів... Жодних цінностей за межами торно-грошового обігу не існує – лише голий PR, доданий до комерційного обігу... Вони хапають день, п’ють запаленими вустами з ріки на імення фарт. Вони підуть, коли відчують у річковій воді присмак піску”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: caricatura.ru

Немає коментарів:

Дописати коментар