Європа як Європа

Як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих»

Новітня історія стосунків між Києвом та Брюсселем часто зводиться до пошуку тріски у чужому оці за обставин повної сліпоти до колоди у власному. Іноді складається враження, що європолітики вимагають від наших, не надто втямливих керманичів того, чого б вони бажали і для себе, але через обставини звичного менталітету не можуть змінитися на краще. Не дивно, я завжди казав, що ті, хто не можуть плідно і творчо працювати, беруться навчати інших. Шати «батьків демократії» диктують і поведінкові особливості, аж до повадок орвеллівського «Великого Брата».

Притча во язицех – нетолерантність українського суспільства не тільки до чужинців, але й до представників національних меншин, що прожили поруч із нами не одне століття, – дістала нову інтерпретацію після появи у парламенті «активно-креативних» радикалів. Добре розуміючи не вельми потужну впливовість цих політиків у загальноукраїнському контексті, на захід від Чопа все ж вирішили, що саме вони є надійним маркером безнадійності України у налаштованості переважної більшості до інородців, сексменшин, зрештою, усіх ліберально спрямованих громадян. Те, що, у принципі, маргінали доволі часто «креативлять» через безголовість власних речників, через бажання виділитися на тлі зазвичай сірої та кондової української політики, не беруть до уваги.

Що ж до повадок європейських супер-демократів, то маємо свіжий приклад з Італії, де сенатори з «Північної ліги» недавно відривалися на кольорі шкіри єдиного міністра-вихідця із Конґо Сесіль К’энґ. Роберто Кальдеролі обізвав її «оранґутанґом», його однопартієць вербально повправлявся на тему бажаного зґвалтування темношкірої жіночки, а ще один партаґеноссе заявив, що вона насаджує в благословенній Італії «традиції племінного ладу».
І я щось не чув про галас у брюссельських офісах з приводу цього направду дикого розгулу нащадків славних латинян. Так, невеличкий скандальчик у палаццо Монтечіторіо. А мали б посипати голову попелом, позаяк демонструють імперську зверхність щодо представниці колишніх колоній.
Петер Слотердайк у «Критиці цинічного розуму» продовжив низку «форм брехливої свідомості – брехня, омана, ідеологія». На його думку, «сучасний менталітет змушує додати четверте кільце ланцюга – феномен цинізму».
Я не захищаю українських «патріотів», тут мова про подвійні стандарти, якими послуговуються зовні вишукано-цивілізовані європолітики. Звісно, кожен переслідує свою мету, і, на жаль, усюди – що в Україні, що в ЄС, що в Штатах -- для представників правлячих еліт вона виправдовує засоби.
А те, що наші західні учителі, м’яко кажучи, часто перебільшують недосконалість українців, «природно». Адже, як казав яскравий представник французького консерватизму граф Жозеф де Местр, «перебільшення – це брехня людей вихованих».
Ігор Гулик. Ілюстрація: Алєксєй Мєрінов