Без месії

Суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував

Те, що росіяни обожнюють Сталіна, -- не що інше, як яскрава ілюстрація висновку їхнього ж священика та філософа Якова Кротова: „Росія – у всякому випадку, у часи Черчілля і навіть досі, -- є самообманом, загорнутим у брехню і запакованим і обман”.

Рівно ж, зрештою, як і Україна, та частина нашої «еліти», яка, попри історичний досвід та ментальні образи, намагається бездумно калькувати сусідський досвід поводження з власним народом. Згадаймо, хто стояв за лаштунками розпіареного телевізійного проекту „Великі українці”, і яким моральним розчаруванням обернулися для мільйонів „голосувальників” брудненькі подробиці цієї гри.

Але звертає на себе увагу не стільки звичка спільноти потрапляти на пропагандистські гачки з дешевою наживкою, скільки намагання режисерів масштабних маніпуляцій дезорієтувати публіку у нинішньому контексті її побуту. Тобто, зважте, -- бадання того, що маємо зараз, чи того, що чекає у нас у найближчій перспективі, мало кого обходять. А якщо хтось і переймається цим, пробуючи зробити зріз громадської опінії, то ризикує бути залученим до лав „продажних соціологів”.

Що ж, -- суспільство втратило не тільки орієнтири, воно не має тих, хто б ці орієнтири озвучував, утверджував. Це стосується не тільки вчорашніх кумирів, різношерстної тусовки Ющенком починаючи, через Юлю, аж до «сотника Парасюка». Запитайте мешканців Сходу чи Півдня, чи вірять вони з таким же, як раніше, ентузіазмом, у „імпортних” технократів, економічних візіонерів, хай поважних, як до прикладу, Міхо Саакашвілі, та все ж далеко не одеських аборигенів? Чи дадуть собі раду ці рекрутовані поліпатриди з українським бардаком? Відповідь буде, либонь, неоднозначною... І тих, і інших дискредитовано не руками чи мізками політичних опонентів, хоча і їхні зусилля також не пропали даремно, а невмінням, небажанням обраної українцями влади прислухатися і зрозуміти виклики часу, нехіттю дотримувати слова, зацикленістю на власному іміджі та власному збагаченні. Власне, ми опинилися на межі, за якою вже не спрацьовує навіть феномент „парадоксальної довіри”. За Бодріяром, „парадоксальна довіра – це довіра, яку викликає хтось завдяки поразці чи відсутності чеснот”. Поразки чи відсутність чеснот учорашніх кумирів тепер є приводом для гніву, у кращому разі, -- злостивих анекдотів. Тим паче, що, як зауважив хтось з великих, „нема підлішого часу, ніж час недороблених героїв”.

Утім, розчарування, відчай та апатія – це лише ціна, яку платить спільнота за школу поступу. Однак, поміркуймо, чи не перетворилися ми у марнотратників, адже знано, хто платить двічі.  

Ігор Гулик. Ілюстрація: vashdom.ru