Дві опозиції

Усі говорять про зміни, але всі здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря

Українська політична мапа усе більше стає схожою до пістрявої ковдри – „партія влади” і жалюгідні уламки мозаїчного пано її переконаних супротивників. Тому у коаліції прокльовується своя опозиція. Так, аби не нудно було...

Причому, і серед кермувальників, і серед тих, хто опинився на узбіччі процесу, триває перманентне змагання за звання найвпливовішого і найефективнішого. Правда, якщо у правлячій політсилі, здебільшого, б’ються за близькість до фінансових потоків та посад, що автоматично означає й наближеність до ресурсу, то серед «опозиціонерів» і, скажемо так, «коаліційних незгодних», спостерігаємо чублення на всі фронти, – аби всі боялись, щоб не насміхались.

Крайні радикали, до прикладу, партія Ляшка, вбачають в опозиційній катавасії позитивний сенс: мовляв, вона допоможе українцям сепарувати олігархів при владі і поза нею, і справжніх реформаторів (ясна річ, Олег Валерійович і К вважають такими себе і тільки). Але якби ж то поле боротьби замикалося на змагові поміркованих і „навіжених”. Проблема у тому, що й серед євростурбованих і «цивілізованих» також не окреслюється компромісу. Березюк взяв за моду менторський тон, а фракція Тимошенко повернулася до комфортного для лідерки стилю – тотального популізму.

Одне слово, маємо різнобарвну палітру поглядів, яка, однак, не зблискує креативом. Усі говорять про зміни, але всі – розгублені й дезорієнтовані – здатні лише гуртуватися довкола лідерів і розмахувати п’ястуками, стрясаючи лише повітря і аж ніяк – ще не сформовані підмурки нового режиму.

Колись Володимир Яворівський із розпачем запитував: „Що трапилося з тобою, Україно?”, та, мабуть, зараз ніхто не здатен сформулювати, що саме трапилося... Спробував ото днями Луценко накидати якийсь ескіз з портретами партнерів по коаліції, але вийшло не надто переконливо й без прізвищ. Тобто – процес іде, але ще не сягнув свого апогею.

А назагал вчорашні майданні «лідери», виявляється, воювали не за неньку, а за себе у ній, і їхні викрутаси-компроміси лише змарнували шанс на оновлення, незворотні реформи, лише зневірили спільноту у всьому та вся. Переможці не змогли б об’єднатися перед зростаючою загрозою Третього Майдану. Вони свято переконані, що його не буде? «Все здається неможливим до того моменту, поки це не стається», - казав Нельсон Мандела.

Вони відчувають себе безкарними, позаяк для багатьох із них гарантом затишку є парасолька власної фракції і лояльність до неї. Але гарантом чого – незалежності чи посад, привілеїв та зиску? Либонь, таки останніх двох речей.

Мабуть, доведеться втретє починати все спочатку. Але якщо на початку 90-х українцям бодай світила провідна зоря утвердження незалежності, примарна надія опинитися в колі європейських народів, то зараз, особливо після Риги здається, не варто навіть заікатися про схожі речі у „пристойному товаристві”, – у ліпшому випадку, тебе висміють, як невиправного фантазера, у гіршому – вилають, як провокатора. Причому, навіть серед особливої касти провладних «опозиціонерів». Бо у кожного із них – свій шлях, свої входи до державних кабінетів, у яких ще трохи і писатимуть сценарії для антидержавних мітингів, аби потім трубити на весь світ про деструктив „політиканів”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: svoboda.org