Децентралізація еліт

Ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб

Один з ідеологів політичного ісламізму, доволі цікавий сучасний філософ, яких, власне, мало, оскільки ледь не уся ця компанія кинулася у креативні вибрики, а не у притаманне філософам споглядально-медитативне пояснення усього, що відбувається, – так от, Гейдар Джемаль на сторінках „Полярной звєзди” спробував конспективно уклати те, що маємо з сучасними елітами. Він цілком резонно зауважує, що давнє розуміння правлячої верхівки базувалося на аналогово-символічних уявленнях – тобто, земний триб життя, його устрій віддзеркалював небесний лад. Отже, еліта була гарантом етичного аспекту соціуму і відповідала за все. Нове уявлення про „касту обраних” передбачає, за Джемалем, повну незалежність супер-еліт від будь-яких пертурбацій і криз у спільноті; вони недосяжні ні для житейського моря, ні для історичних негод. Згідно із цією моделлю, жодні війни та революції не можуть загрожувати становищу правителів, які утримують стабільну родову наступність, так би мовити, „на віки вічні”. З іншого боку, ці владці апріорі не можуть бути відповідальними за проблеми світу „смертних”. 

Якщо кинути побіжний погляд на те, що відбувається нині, то твердження ісламського ідеолога таки не позбавлене хиб. Іракська „еліта” з гнізда Саддама, – перший тому приклад. Хоча, якщо взяти до уваги, що регіональні еліти „третіх країн” аж ніяк не грішать причетністю до „супер-еліт”, то природний порядок таки дотримано.

З іншого боку ми є свідками цілої низки гучних скандалів з легіоном високопосадовців, – яких не торкнулися жодні правничі нагінки, не зважаючи на несумісність їхніх учинків з, якщо бажаєте, посадовими обов’язками цих осіб. Я вже не кажу про безкарність українських діячів, про постійне тасування владної колоди, з парадоксами і несуразностями цього процесу. У цьому – дивні аналогії нинішнього „демократичного” устрою з банальним тоталітаризмом. Принаймні, виправдання для свавільщини. Таке ж.  Адже принципова сутність тиранії, за нашим автором, у тому, що людину спонукають кинути свою справу і займатися іншою. Тільки інструменти примусу змінилися – замість батога нині мотивацією виступає ідеологія.

„Люди несуть на вівтар відчуження на користь „Системи” все своє життя, щиро забуваючи апро свій приватний інтерес... Але справжнє іго починається тоді, коли „Система” не потребує ідеології, аби психологічно мотивувати відчуження в ім’я “загального”.

Один зі свідків похорону останнього Командира УПА Василя Кука в Красному розповів мені малоймовірну, зате цілком реальну річ. За кількасот метрів від об лаштованого в селі упівського меморіалу зберігся скромний пам’ятник совєтським солдатам, на якому ще можна розгледіти слова російською: “Павшим за освобождение нашей Родини”.  Керував тоді районом висуванець політичної сили, яка перебрала бренд найвідданішої ідеям націоналістичної організації. Коли заїжджі гості його запитали про причини такого непорозуміння, він відповів, що не раз „давав приписи” місцевій громаді.

Комунікаційні канали між містечковими елітами і спільнотами хуторів та сіл обмежуються схожими приписами, на зразок тих, що містили хрущовські рознарядки коли й скільки сіяти. Ті ж канали на рівні держави регламентовані зверненнями до публіки напередодні виборів, відтак вони закриваються до наступного електорального акту.

Але біда не тільки у пасивності влади. Біда у тім, що громадяни чекають її „приписів” і навіть не припускають можливості власної ініціативи. Так формується контекст незалежності еліт, і вони послуговуються цим привілеєм, не замислюючись навіть над перспективою позбутися його. Як, до прикладу, парламентських пільг.

Ігор Гулик. Ілюстрація: regnum.ru