Безкарний
досвід попередників штовхає нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими
шляхами
Іронічний до плачу Лесь Подерев’янський,
хильнувши чарку коньяку, якось зауважив, що зі значним скепсисом зазирає у
майбутнє. Мовлено
це було напрочуд серйозно для пересмішника, і від того лише загострюється
сприйняття його „сіромної правди”. „Україна... завжди була, є і буде, тільки
Україна як народ, Україна як країна, Україна як територія, Україна як пейзаж,
Україна як кухня. А Україна як держава – це щось абсолютно інше. І якщо в
існуванні перших я не сумніваюся, то в подальшому існуванні України як держави маю певні сумніви”.
Подерев’янського можна обгородити парканом зі застережливими символами
ідіотично-оптимістичних маргіналів, які волають щось про Трипілля і про аріїв,
висновуючи з дуже сивої давними прогноз невмирущості. Було б незле, якби
артикулятори цих ледь не окультних містифікацій прочитали бодай те, що варто
читати найперше – зловісну демографічну статистику або ж послухали, про що гомонять
„недобиті інтелектуали”.
Але у Подерев’янського не забереш сенсу – правди про те,
що для більшості владних чинників Україна існує вже нині, далебі, не як народ,
як країна, – годи говорити про державу, – а як територія, кухня, годівниця.
Народ – щось несуттєве, джерело електорального ресурсу, „гарматне м’ясо” чергових виборчих перегонів, платник податків, хабарів,
обслуга для „еліти”, яка лицемірить, зраджує, бреше.
Терен великий, багатства– невичерпні. Безкарний досвід попередників штовхає
нинішніх владців на крадіж і грабунок будь-якими шляхами. Крадуть не тільки
матеріальне, найголовніше – крадуть час, марнуючи його на тупцювання,
незрозумілі „па” між сходом та заходом, між парламентаризмом і президентством. Своєю
захланністю вони йдуть у порівняння хіба що з монголо-татарською ордою,
зрештою, і степовики мали межу спустошення захоплених земель, оскільки
розуміли, що їхні посадники також живуть не Божим духом.
Можна до нестями розповідати про важливість духовності, можна спекулювати
козацькими коренями своєї родини, – і плювати на тих, хто уособлює цю
духовність фізично, ким мали б пишатися сучасники, записавши їх до анналів
своєї доби.
Іноді мені хочеться зацитувати цим солодкоголосим начальникам Редьярда
Кіплінга, фрагмент його правдивої казки, де Балу розповідає Мауглі про мавп’ячий
народ Бандар-Логів: „У них немає Закону, у них немає своє мови, лише крадені
слова, які вони переймають у інших. Вони ні про що не пам’ятають. Вони базікають і хвастають, буцім вони великий
народ і замислили великі справи в джунглях, але ось упав для них горіх, і вони
уже сміються, щасливі і все забули...”.
Але навряд чи у своїй уявній великості, – почутті безпідставовому,
надуманому і нашептаному оточенням, – вони адекватно сприймуть цей натяк. Влада
взагалі не сприймає натяків, з нею наразі слід говорити втямливою мовою
громадських протестів, судових позовів і, звичайно, мовою голосів на виборах.
Пишу „наразі”, оскільки спільнота досі не спромоглася змусити своє провідництво
укласти не тільки механізми опанування державними важелями, але й контролю за тим,
як, у чиїх інтересах ці важелі використовуються обраною верхівкою.
Я не схильний до особливих ілюзій з приводу майбутньої ротації парламенту,
радше навпаки, – розглядаю їх як чергову технологію задля утримання влади,
рихтування іміджу її провідних діячів. Але бодай одного дня ситуація стане
некерованою для різного роду маніпуляторів, і лише того дня можна сподіватися
на те, що вибір народу бодай трохи наблизиться до його сподівань і прагнень.
Якщо, звичайно, більшість громадян України не інфіковані сприйняттям
України тільки к терену і кухні. Якщо вони не купляться на черговий „горіх” з
верхівки, після якого вважатимуть себе щасливими. До нового розчарування.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
Немає коментарів:
Дописати коментар