Влада іноді
схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних смаків і запитів
усталеним серед спільноти поглядам
Понад сорок років тому у комуністичному Китаї розпочали кривавий експеримент,
названий тамтешніми правителями «культурною революцією». Нагінки на
внутріпартійну опозицію, всіх, хто насмілювався суперечити вченню «великого
Мао», тотальне винищення села, вакханалія хунвейбінів, які незабаром самі впали
жертвами каральної машини, політика «завдавання ударів обома руками» – проти
американського імперіалізму і совєтського ревізіонізму – і 20 мільйонів убієнних...
Відстрілювання горобців у небі над рисовими плантаціями обернулося пострілами у
власний народ, з відлунням на площі Теньаньминь вже після смерті «керманича».
«Усяка влада полягає в організації ідолопоклоніння», – написав великий
Бернард Шоу. У КНР все починалося з цитатників Конфуція, аби відтак перевтілитися
у цитатники Мао. Найкращим інструментом, а відтак і феноменом цивілізованого
фетишизму влади є, як не дивно, культура – царина, природно, вільна та
незаанґажована. Складні ідеологеми виявляються важкими для мізкового травлення
загалу, а емоційні пісенні рулади чи речитатив саг засвоюються без проблем,
беруть за живе. Близькі й зрозумілі зазвичай консервативній публіці креативні
знахідки політтехнологів, – френч Кастро, берет Че Гевари, коса Тимошенко, –
стають елементами «ідолопоклоніння», ба більше, – формують тип поведінки для
своїх носіїв. Для електрика з Ґданська, майбутнього Президента демократичної
Польщі Лєха Валенси вистачило фрази про свій «статок» – пару подертих
шкарпеток, – аби його зрозуміли тисячі таких же знедолених... А Яцека Куроня
назавжди запам’ятали у джинсовому костюмі, який
чомусь пасував йому навіть на найпрестижніших зібраннях. Це як у Квавзевіца: «Однострій
робить вояка, а ряса священика».
Влада іноді схильна впадати у блуд щодо адекватності власних культурних
смаків і запитів усталеним серед спільноти поглядам. «Організацію
ідолопоклоніння» віддано на відкуп посередникам: за комунізму – «орговикам», у
вільному суспільстві – свавільному чиновникові. Відмінність між двома типами «культурних
дистрибуторів» у тому, що перший першочергово дбав про ідеологічну цноту
підлеглих зокрема і «культурного процесу» назагал. Іншому розходиться на
цінностях ринкової доби, власне «бізнесовому» підході навіть до делікатного духовного
продукту. Бюрократові байдуже, що є предметом вселенського торгу – фрески Бруно
Шульца чи історична бруківка з площі Ринок. Він ладен зруйнувати пам’ятники
давньої Месопотамії, аби відтак перетворити їх відновлення на піар-акцію і засіб здобуття мільйонних
прибутків для визначеного кола підрядників.
Постреволюційний ентузіазм «культурних дистрибуторів» в Україні характерний
конфузами «Ґринджолів» на Євробаченні, протистоянням Мінкульту з колективом
театру російської драми, теперішніми скандалами з надр відомства Кириленка. Схожу
ситуацію спостерігаємо й у мовній царині. Сергій Жадан, презентуючи у Львові
свою нову книгу «Гімн демократичної молоді», висловився так: «Насправді у нас
все нормально, усе класно. Головне, щоб політики не намагалися щось змінювати.
От недавно прийняли якийсь статус російської мови як регіональної, чи, навпаки,
намагаються впровадити якусь українізацію, через що люди, які цікавилися
українською культурою, просто від неї відвертаються. Коли політики перестануть
втручатися в культуру, тоді все буде добре».
Але коли й хто з політиків дослухався до думки письменника? У мене
складається враження, що знання владоможцями літератури, приміром, обмежуються
цитатами, вставленими референтами у тексти їхніх спітчів. Так чиновник стає
посередником не тільки між владою і народом, але й між владою і культурою. А
коли смаки формує «дистрибутор», то чого дивуватися, що у поважних фотелях у
нас, здебільшого, крамарі.
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
Немає коментарів:
Дописати коментар