Принципи сучасного вітчизняного провідництва
формувалися, на жаль, не в умовах домінанти свободи, а в середовищі
конформістів
Із усіх визначень,
якими намагаються характеризувати наших сучасників знані інтелектуали, мені
чомусь найбільше припало до душі Сверстюкове. Відомий правозахисник і філософ якось
зважився виголосити його публічно, в одному з численних інтерв'ю: "Я
належу до покоління розбещеного лібералізму, яке читає багато книжок і пройшло
через багато спокус… Ми захоплювалися протилежними течіями і проходили всі, не
тільки спокуси, але й вітри, і часом піддавалися тим вітрам".
Напрочуд влучно, чи
не так? Напрочуд суперечливо, – атож! Сверстюк дивує відкриттям того, що навіть
серед тоталітарних морозів у надрах зневіреної сіроми народжувалися
"розбещені ліберали", – але ж чи не його особистий приклад, і приклад
сотень (тут пан Євген, як на мене, дещо лукавить, наводячи Стусове "мало
нас, малесенька щопта"), – яскраве підтвердження "вічності
бунтівливої стихії"?
Інша річ, –
трасформація "розбещеного лібералізму" у прикладну політику тих,
кого, здавалося б, можна вважати прямими спадкоємцями
"шістдесятників". Зауваження "здавалося б" тут, можливо, не
вельми коректне, позаяк знакові фігури носіїв ліберальних цінностей нині
розмиті середовищем крамарів, екс-комсомольців і пройдисвітів. І суть, мабуть,
не у фундаментальних цінностях еліти чи тих, хто легковажно лічить себе такою,
суть, як на мене, у тому, що П'єр Манан, історик
лібералізму, приховує за фразою "Джерелом певних із найбільших лих
новочасної політики є самі принципи цієї політики".
Нічого дивного, –
принципи сучасного вітчизняного провідництва формувалися, на жаль, не в умовах
домінанти свободи, а в середовищі конформістів. Сверстюк переконує, що вони
також зазнали нагінок, але ці нагінки, здебільшого, полягали в обмеженні
самореалізації особистості. Хто зна, чи є витонченіша кара, чи є більш
досконалий механізм поневолення, ніж власноруч зведені для себе в'язничні мури?
Це сьогодні можна полемізувати про героїку репресованих і боягузство мільйонів,
але здаймо собі справу з почуттями, приміром, сільського вчителя, якому
доводилося щодня, щоуроку потерпати від сорому за вкотре сказану дітям брехню.
Не слід шукати романтики боротьби там, де саме життя є виснажливою боротьбою за
виживання духу.
Сьогодні задавнені
комплекси повертаються. Мені розповідали, як геть у стилі сусловських часів
викликають на килим до міністерства культури поважну людину, "розбещеного
ліберала" за те, що посмів висловитися на сторінках закордонної
української преси про те, що коїться вдома. Здавалося б, де – у царині
культури! Якими б принципами не керувався Порошенко, його переконань замало,
аби здолати засилля чиновництва, яке, одягнувши костюм від Армані, й досі
почувається вбраним у форменний однострій.
Або ж Пінчук поруч з
Френсісом Фукуямою. "Не всі з культурних звичаїв, які вважаються
чеснотами, сприяють нагромадженню суспільного капіталу. Деякі з них можуть бути
корисними лише індивідуалісту…". Американський неоліберал якось привозив до
Києва свою лекцію, мабуть, не знаючи, що її висновки дуже промовисто окреслять
тип гостинного Пінчука. "Розбещеність" зятя Кучми – не у специфіці
його смаків, які не лягають у прокрустове ложе національних "культурних
звичаїв", а у тому, за чий кошт він втішається можливостями їх
реалізовувати. Приватний інтерес, запакований в обгортку "добра
нації", не є творчим первинно. Здебільшого, він невдала калька з
чужинських практик меценатства, з вихолощеною суттю тези про праву руку, яка не
знає, що коїть ліва.
Сверстюк з цього
приводу – однозначний: "Патріотизм, про який ви говорите,треба назвати
фарисейством. Так само як релігійність зручна - це теж фарисейство… В тіні
святощів дуже багато фарисейства було і буде".
Ігор Гулик. Ілюстрація: Fb
Немає коментарів:
Дописати коментар