Земні небожителі

Сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді

Коли мені, на мої втомлені вуха починають вішати локшину, – з екрана телевізора, з радіо ефіру чи просто у розмовах з посадовцями, які лише з великою часткою умовності можна назвати приватними, – про те, що кожен, навіть най упосліджений громадянин України може захистити свій інтерес чи своє право у суді, я вимикаю свої рецептори слуху, аби втриматися від злослів’я. Відтак мені на пам’ять приходить історія судді Василенка, який свого часу відважився порушити карну справу проти Леоніда Кучми, і цей життєпис є найміцнішим аргументом проти пустопорожньої фразеології про верховенство права, про закон, писаний для усіх в цій країні. Суддя Василенко вже давно на пенсії, а справа проти екс-президента зависла, мов груша-дичка, що ніяк не впаде навіть за найлютіших морозів.

Якщо за часів розвинутого соціалізму життєвою мудрістю найвищого ґатунку була фраза, що, мовляв, лікуватися задурно – значить дурно лікуватися, то тепер вона вимагає певної корекції у правовому аспекті. Тепер, навіть маючи кошти, навіть вдаючись до протиправних, з точки зору антикорупційного законодавства, дій, як от, підкуп, хабар судді, не варто дуже розраховувати на перемогу у юридичному конфлікті. Бо ваш опонент може диспонувати значно більшими грошима, або ж мати надійні зв’язки у владних кабінетах, дзвінок з яких до районного суду важить набагато більше, ніж дух і літера закону.     

Це, так би мовити, у побутовому випадку. Якщо ж ви вирішили судитися з владою, то телефон працюватиме у зворотньому керунку. Як свідчить досвід деяких наших суддів, вони не ухвалюватимуть рішення, попередньо не порадившись з чиновником, вчинки якого є предметом позову.

Служителі Феміди уповні можуть вважати себе небожителями, оскільки доволі часто від їхнього рішення залежить не тільки доля того чи іншого суб’єкта, але й загальний клімат у державі. Власне, коли йдеться про з’ясування стосунків між важковаговиками політичного рингу, то уявіть собі ступінь самооцінки якогось провінційного стряпчого, коли йому до рук потрапляє позов про нелегітимність Закону про Кабмін. Ясна річ, наш гачкотворець не демонструватиме своєї пихи перед замовниками заздалегідь узгодженого рішення, але ви тільки спробуйте собі уявити, з яким апломбом і якою ногою він відчинятиме двері до тамтешніх князьків!

П’єр Манан зауважує, що  "закон – це чистий людський витвір, що є найчіткішим чином зовнішнім щодо кожного, він не змінюється, не стежить за індивідуальними атомами, він обмежує їх у своєму русі, щоб гарантувати їм мирне співіснування". Це з царини фантастики витонченого ліберала, проте сентенція про «чисто людський витвір» акурат годиться для означення суб’єктивності і приватної мотивації рішень, що їх ухвалюють наші судді.  

Натомість оця «приватність», заангажованість, поводження із законом, як з дишлом геть перекреслюють основний принцип демократії, – «моя свобода закінчується там, де починається твоя свобода», – провокують конфлікти, що аж ніяк не уписуються у формулу «гарантій мирного співіснування» індивідів. Втім, а чи зацікавлений хтось з владної еліти у порозумінні різних суспільних середовищ в ситуації, коли «правити поділяючи» є дуже комфортно і дає широке поле для маневру?

Прекрасно і легко бути розумником у країні, де, либонь, половина повносправних мешканців в очі не бачили Конституції. Чудово розводитися про потребу її змін перед публікою, значна частина якої досі не усвідомила, що такі питання мала б вирішувати вона, а не ті, хто прагне підрихтувати Основний закон на потребу часу і посаді. Зручно і безпечно послуговуватися принципом: «Друзям все, ворогам – закон», особливо за умови, коли поняття «приятелів» і «супротивників» відносні.

Ігор Гулик. Ілюстрація: 2002.novayagazeta.ru