Не йдеться
про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й мандрівникам має хтось показувати місто,
розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного
хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад
Років зо десять тому мені трапилося написати веселенький репортаж зі
Стрийського парку, з не менш фривольним заголовком "Весільна світлина з
Яном без шаблі". Минув час, кам'яному
польському "збую" повернули його кривий атрибут, уволивши потреби історичної справедливості, але від тієї
модернізації аж ніяк не покомфортнішало на душі, і тепер, коли буваю у парку,
то чомусь мене більше вабить не людне місце довкола Яна, а руїни іграшкової
фортеці, до яких ще не сягнула десниця реставраторів…
Може, внутрішня невпорядкованість – це вікове і минуще, а, може, – наслідок
невпинного руху часу, який що не день, то бавить нас несподіванками і до цього
не можливо звикнути. Хоча, пригадуєте, Еклезіястове: "Ви кажете, час
минає? Час стоїть, минаєте ви".
Для мене, і, з'ясовується, для багатьох
знайомців, час – минулий, сьогоднішній, – втілений у контекстах, радше навіть в
інтер'єрах, обладунках наших навіть
найсіріших буднів. Люди мого покоління (не надто древні, але й не юні) ще пам'ятають
ранковий Львів зі зрошеними дбайливими консьєржками хідниками, тож натужний рев
поливалок біля Міцкевича на світанку, коли місто ледь розплющує зіниці, рве ці
інтер'єри, дратує і приголомшує.
У старому місті нам звично було б відвідувати бюрка, вслухаючись на
загадковий скрип дерев'яних сходинок, а
не ковзатися мармуровими, хай дорогими, хай модними… Мені звичніше збивати підбори на вичовганій десятками поколінь бруківці площі Ринок,
бо навіть візит до шевця у вуличці неподалік мав особливий шарм здогаду про те,
що, якби не ходив по Ринку й околицях, то не слухав би неймовірних історій
старого майстра.
Ці оповідки поступово трансформувалися у правдиві історії, якими не гріх
було бавити заїжджих друзів, вони вірили нехитрим новелкам, а контекст старого
міста слугував доброю декорацією цих милих драм, залишаючи гостям довічне
враження, складаючи у їхній пам'яті міфічний пазл Львова.
Я не хочу сказати, що все нове і "круте" – погано. Я лише хочу
наголосити, що ті, хто розпочав перезавантаження елементів пам'яті у нашому
спільному "комп'ютері", ризикують втратити цілі файли і залишитися
такими собі крадіями часу, хакерами, які некоректно зламали систему,
механіками, після втручання яких зазвичай залишаються деталі, – фрагмент
барельєфу, шматок віковічного тиньку, осколок глечика…
Тут не йдеться про можливі туристичні зиски, тут йдеться про те, що й мандрівникам має хтось показувати місто,
розповідати його легенди. А люди, які стали свідками інженерно-будівельного
хаосу, навряд чи налаштуються на романтичний лад. Та й говорити про знані й
звичні контексти у минулому часі ("тут було", "тут стояв")
неприємно, віддає почуттям спільної вини – не вберегли, не захистили.
Залишаться "пенали, у яких за порядком розкладені абсолютно одинакові
життя, скільки б сотень таких сімей не було, засклені рамки зі вставленими у
них портретами членів родини" (Кобо Абе). Залишиться геометрія Сихова,
Рясного-2 (де ще там передбачено гепланом спальні райони?). Може, колись
тішитимемося комфортом пластикових неерозійних газових і водогонів,
цілодобовими теплими лазничками, тихим, як котик у брамі, трамваєм, роверами
замість маршруток, словом, Європою. Та чи буде нам затишно серед тих
цивілізаційних прибамбасів, чи почуватимемося в силі від нудьгуватих краєвидів,
списаних нашими креативними архітекторами з дешевих зарубіжних буклетів, нашими
не менш креативними дизайнерами – зі сторінок глянцевих журналів, нашими дуже
харизматичними урядниками – з чужих інструкцій та посібників менеджера?
Чи залишимося львів'янами?
Ігор Гулик.
Ілюстрація: tsn.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар