До проблеми рефлексів

Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше

Якщо виходити з постулату, що імперія – це трансляція певного зразка на загальний простір, то можна посперечатися з автором давнього чудового есе Дмітрія Бикова. Його писання, як на мене, хибує „завузькою назвою” – „Міфи про Росію”, – і виклад цілком слушних, і своєю слушністю, несподіваних підходів також не слід обмежувати тереном нашого північного сусіда.

Можна, звичайно, дискутувати про ступінь укоріненості „ностальгійного” побутування у свідомості різних вихідців із лона екс-СРСР, він, зрештою, залежить не тільки від тривалості окупаційного періоду, але й від глибинніших, соціокультурних та соціоекономічних чинників, але елемент бажання жити радше минулим, аніж теперішнім, витворювати замість проектів майбутнього його фантазії присутній чи не у кожного мешканця „однієї шостої земної кулі” середнього і старшого поколінь.

Дм. Биков, зокрема, пише, що „однією з обов’язкових умов самовідновлення (російської системи – Авт.) є ностальгія... Вона – лише один зі способів не бачити теперішнього або, у крайньому випадку, не рефлексувати з його приводу. Усвідомлення теперішнього мало б, за ідеєю, породжувати негайні вчинки,.. але оскільки вчинки у Росії неможливі, а історія плине сама собою, заведена, як годинниковий механізм, – росіяни надають перевагу розбиратися з минулим або фантазувати про майбутнє”.

Але, поклавши руку на серце, незаангажовано глянувши на наші з вами реалії, чи не помітимо і в них оцієї „переваги розбиратися з минулим і фантазувати про майбутнє”? Я б навіть не надто вирізняв оцих два, на перший погляд, несумісні рефлекси, оскільки можна жити і „ностальгією за майбутнім”.

Не вдаватимуся до епічних історичних аналогій, до дивної, ледь не мазохістської звички роздирати рани старих поразок та національних невдач, – ці приклади вже доволі обсмоктані вітчизняними публіцистами і стали поважним аргументом зауважень до „нації” з боку „просунутих” діаспорних діячів. Зрештою, літературний пласт українства, як, утім, і московщини (на ньому наголошує Дм. Биков) дає підстави для дещо легковажного висновку: і в Росії, і в підросійській Україні можна було писати лише про минуле: героїчне для Москви, і, відповідно, сумне для її колонії.

Приклади нашого сьогодення, якщо, звичайно, побороти стереотип, зауважений паном Биковим, і зосередитися на ньому, свідчать про ідентичність соціальної, політичної практики.

Що ми чуємо з високих трибун під час запеклих, позірно „ідеологічних” дебатів, на мітингах, по радіо, телебаченні? Нас переконують, що жити, як досі, не можна, нагромаджуючи яскраві, на думку ораторів, приклади з їхнього ж минулого, яке стає частиною спільно пройденого шляху. Упродовж чверті століття ми „кудись йдемо”, банальних варіантів, правда, обмаль, – до Європи, екс-СРСР, у кращому випадку – „своїм шляхом”. Усі ці дороги губляться у невиразних видноколах, за якими нам всім буде ліпше, комфортніше, спідручніше. Направду, має рацію  Роман Купчинський: “Сьогодні українці ставлять це питання своїм світським лідерам. "Що далі? Куди ви нас ведете?". Лідери відповідають: "До Європейського Союзу" так, ніби Європейський Союз став певною формою комунізму на постійно зникаючому горизонті”.

Акцент на „ностальгійному рефлексі” – доволі ефективний, а головне, – тисячі разів випробуваний інструмент владоможців. Їм не на руку зосередження увагн на тому, що є, на чім, так би мовити, стоїмо зараз. Оскільки така прискіпливість виштовхне на поверхню усі огріхи і зловживання, що ними хибує влада. Будь-які незаангажовані спроби „кинути минуле на шлях сучасності, аби воно там спіткнулося” (Гюнтер Грасс) трактуються як „постріл в історію”, а зазіхання на власне бачення майбутнього сприймаються щонайменше за виклик міфічній „спільноті”.

Ігор Гулик. Ілюстрація: Єлєна Новосьолова